Коли я закінчила перший клас, мені купили велосипед. Батько вчив мене тримати рівновагу: спочатку притримував рукою за сідло, а потім просто пробігав поряд зі мною кілька кроків. Я навчилася.
Через три роки ми переїхали в іншу місцевість. Дорога серпантином спускалася із сопки, і одного разу на повороті я впала. Сильно вдарилася та ще й проїхалася всім тілом по щебеню.
Після цього я боялася їздити. По прямій ще могла. Але при спробі повернути втрачала контроль і падала. І сорок років не сідала за кермо.
А потреба була. І тоді мій учень вирішив мене навчити. Точніше, перевчити. Він біг за мною п’ять кілометрів. Поки я не перестала боятися. Поки знову не почала почуватися впевнено на дорозі.
Першого разу, щоб навчитися, мені вистачило кількох кроків батька поруч. Після травми іншій людині довелося бігти поруч п’ять кілометрів.
Я вже вміла їздити. Але поворот був пов’язаний для мене з падінням і болем. Знадобилося багато разів пережити інший досвід: я повертаю — і не падаю. Ще раз. І ще. Поруч є людина. Я справляюся.
Для мене це метафора того, як іноді відбуваються зміни в психотерапії. Можна розуміти, чому поводишся певним чином, але ще не відчувати змоги діяти інакше. На новий досвід та його освоєння може знадобитися час.
Ця історія не визначає, скільки зустрічей потрібно саме вам. Запит, цілі, темп і подальші кроки ми обговорюємо разом.